У другій половині ХІХ століття почався швидкий розвиток промисловості, який на Донбасі супроводжувався будівництвом фабрик, заводів, розвитком вугільної промисловості. Саме остання галузь потребувала вирішення питання будівництва залізниці. В 1874 році на І з’їзді гірничих інженерів було прийнято рішення клопотати про спорудження залізничної лінії через Катеринослав до Кривого Рога на Донбасі. За офіційною версією (не підтвердженою документально) в 1875 році у Гришинської сільської общини було куплено ділянку землі для будівництва залізничної станції, яку назвали по найближчому селу (9 верст) – Гришине.
Ця дата і вважається датою народження міста Покровська, основою якого стало пристанційне селище.
Почалося ж будівництво залізниці у 1881 році на ділянці від станції Ясинувата до станції Долинська з проходженням її в Західному Донбасі через район на південь від села Гришине. В 1882 році залізницю в напрямку Донбас – Кривбас назвали Катерининською, до того вона іменувалася Криворізькою або Західно-Донецькою.
Першими мешканцями нашого міста стали робітники, що будували залізницю, безземельні селяни із сусідніх сіл, вихідці з північних губерній України та Центральної Росії. В 1881 році на станції Гришине було введено в дію паровозне депо, яке було одним з найважливіших на залізниці. Двоповерхову будівлю вокзалу було зведено за різними даними в 1882 - 1883 роках з червоної цегли за бельгійським проектом.
У 1896 році на кошти Управління Катерининської залізниці було збудовано Свято-Миколаївську церкву, в цій же будівлі в числі однієї із перших на Катерининській залізниці на станції Гришине було відкрито школу. Спочатку вона була однокласною, потім двокласною. В 1902 року було відкрито ремісне залізничне училище, яке готувало слюсарів, токарів та інший молодший технічний персонал для майстерень депо.
В кінці ХІХ – на початку ХХ століття діяло три парових млини, олійниця, миловарний та цегляний заводи, слюсарно-токарні майстерні. На початку ХХ ст. в селищі проживало 2600 осіб.
Щорічно через станцію Гришине відправлялося 3 млн. пудів вугілля та 1 млн. пудів зерна.
З 1904 по 1908 роки на станції Гришине жив та працював учителем співів в залізничній школі (залізничному двокласному училищі Міністерства Народної Освіти, яке було відкрите на базі паровозного депо станції Гришине.
у 1902 році) видатний український композитор Микола Леонтович, творчу спадщину якого для української, та й для світової музичної культури важко переоцінити. Його окремі хорові мініатюри - це не "обробки", а справжні оригінальні шедеври, створені на основі фольклорних джерел. А тріумф світової слави найкращого твору - "Щедрика", надав Україні загальновизнану, впізнавану на всіх широтах та країнах "культурну візитівку".
Микола Дмитрович також був регентом церковного хору Свято-Миколаївської церкви, збудованої в 1896 році на кошти Управління Катерининської залізниці. Саме в селищі Гришине під керівництвом великого композитора, було створено перший на Україні робітничий хор із числа залізничників. Діяв у витоків культурного життя міста й духовий оркестр.
В 1917 році, після Жовтневої революції, були створені нові органи влади: Рада робочих та селянських депутатів. Та вже 21 квітня 1918 року станція Гришине та Гришинський район зайняли австро-німецькі окупанти. Згодом наш район став перехрестям бойових дій. Тут перебували українські національні війська, війська генерала Краснова, Денікіна. На початку 1920 року територія Гришиного перейшла під контроль більшовиків.
В 1921 році Гришине стало повітовим центром Донецької губернії, а в 1923 році за новим адміністративним діленням – центром району.
В 1931 році на станції Гришине велося Всесоюзне ударне будівництво динасового заводу. Про історію появи гіганту індустрії розповідають світлини Марка Залізняка, фото літописця краю, який працював на будівництві в 1932 році столяром та фотографом.
Постановою Президії ВЦИК 20 липня 1934 року Гришинський район був перейменований у Постишевський.
Постановою Донецького обласного виконкому 4 березня 1938 року Постишевський район перейменовано у Красноармійський і місто Постишево у Красноармійськ.
21 жовтня 1941 року місто Красноармійськ (нині Покровськ) було окуповане.
Під час окупації міста було встановлено жорсткий порядок. З’явилися нові органи влади: комендатура, біржа праці, поліція та інші. Було введено нові закони та правила. Всі мешканці, починаючи з 10-річного віку повинні були зареєструватися на біржі праці і ходити на примусові роботи; 744 особи з числа молоді було угнано до Німеччини.
На території Красноармійська було декілька таборів, де від голоду, холоду, тортур та вбивства було знищено 14 341 особа.
11 лютого 1943 року місто зайняли радянські війська. В боях за наше місто загинуло 2000 солдат-танкістів, серед яких командир 14-ї танкової бригади Василь Іванович Шибанков, комісар бригади Щербак Михайло Федорович. Було важко поранено командира 12-ї танкової бригади Федора Михайловича Лихачова, він помер від ран через декілька місяців. 23 лютого 1943 року місто знову захопили нацисти і вчинили кроваву розправу.
В серпні 1943 року розпочалася наступальна операція по визволенню Донбасу, в результаті якої 8 вересня 1943 року наше місто перейшло під контроль радянських військ.
Відступаючи, нацисти перетворили місто в руїни. Великої шкоди було завдано й промисловості міста. За 22 місяці окупації були виведені з ладу локомотивне та вагонне депо, понад 300 км колії, все електрогосподарство й майстерні залізничної дільниці, зруйновані цегельний динасовий завод, шахти, розбиті швейна фабрика, млини, хлібозавод, висаджена в повітря районна електропідстанція, зруйновано 9 з 12 шкіл, всі медичні заклади, дитячі садки, магазини, більша частина будинків не були придатні для проживання.
З кінця 1943 року розпочався новий етап відновлення та розвитку регіону.
До відбудови шахт підключилися шахтарі, які по броні не були призвані в діючу армію. До вугільних забоїв також пішли працювати жінки.
Масштабна робота проводилася по відбудові залізниці та підприємств, пов’язаних із нею. Близько 550 жителів брали участь у відновлювальних роботах.
Більш інтенсивно відновлення розпочалося в 1945 році. Поверталися мешканці міст та сіл, які були демобілізовані після війни, а також ті, які були евакуйовані під час війни до Середньої Азії та Сибіру.
У 1943 році було створено Райпромкомбінат – підприємства місцевої промисловості, робітники якого займалися вибіркою вугілля на шахтних териконах та вибіркою дров. Також було відкрито швейну майстерню, миловарню, валяльну майстерню, що входили до складу Райпромкомбінату. У 1944 році почала роботу дільниця по відливці чорного лиття. У 1945 році була організована відливка кольорового лиття: кастрюлі, миски, чавунки, ложки. Сировиною для них служили відходи кольорового металу, який збирали від підбитої військової техніки. В 1964 році Райпромкомбінат було перейменовано в завод «Електродвигун».
В післявоєнні роки значно перевищили довоєнний рівень виробництва швейна фабрика, промартілі «Спільна праця», «Працівник», стали до роботи хлібокомбінат та пекарня.
В 1945 році збудували ковбасний цех. На початку 1970-х років збудували крупний молокозавод, м’ясокомбінат.
В 1957 році було закінчено будівництво залізничної гілки Красноармійськ-Павлоград. Відбулася електрифікація дільниці Яснувата - Чапліне. В 1959 році зі станції Красноармійськ вийшов в рейс перший електровоз.
Незважаючи на всі труднощі повоєнного часу, вже в кінці 1945 року на шахтах тресту «Красноармійськвугілля» відбувалася механізація виробництва.
В 1951 році було створено спеціалізований трест «Красноармійськшахтобуд», який будував нові шахти в Красноармійському, Селидівському, Добропільському та Олександрівському районах.
Ранньої весни 1952 року шахтобудівники розбили наметове містечко: в степу будувалася шахта «Родинська», а поруч з нею йшло будівництво житлових будинків та соціально-культурних об’єктів. Вже в наступному році з’явилися нові вулиці нового міста Родинське. В 1953 році було введено до ладу шахта «Родинська» №1, а в грудні 1954 року – шахта «Родинська» №2.
В 1954 році почалося будівництво шахти «Краснолиманська» і в середині грудня 1958 року нагору було видано перше вугілля.
Шахту «Красноармійська-Капітальна» (шахта ім. Стаханова) було закладено 22 квітня 1965 року. Першу чергу було введено в дію в 1974 році. Це була найкрупніша новобудова 9-ї п’ятирічки і найкрупніша шахта Європи.
Відновили роботу швейна фабрика, динасовий завод, хлібозавод та ін.
В 1960 році в місті запрацювала нова районна лікарня на 400 місць, було відбудовано залізничну поліклініку та інші медичні заклади: 5 аптек, 3 поліклініки, 11 медичних пункти.
У місті працювали 4 середні, 3 семирічні та 9 початкових шкіл, кінотеатр, 6 бібліотек.
Восени 1959 року було відкрито загальнотехнічний факультет Дніпропетровського гірничого інституту ім. Артема, який в 1966 році було реорганізовано у філію Донецького політехнічного інституту.
Особливих успіхів місто Красноармійськ досягло наприкінці 60-70-хх років. Населення Красноармійська в 1970 році нараховувало 55,1 тисяч мешканців. За всіма показниками місто було лідером: крупний залізничний вузол, розташування на перетині важливих автомобільних доріг, упорядкованість, компактність, благополучний стан правопорядку. В середині сімдесятих років місто Красноармійськ разом з землями населених пунктів, підпорядкованих Красноармійській міській раді, займало площу 56,3 квадратних кілометри, а населення складало 134,5 тисяч мешканців, з них понад 60 тисяч мешкали в місті. У 1974-1990 роках Красноармійські шахтобудівельники споруджували шахту «Красноармійська-Західна» № 1.
У місті споруджувалися нові багатоповерхові будинки, виростали цілі мікрорайони. У 1966-1967 роках з’явилися перші будинки мікрорайону «Південний». У наступні два десятиріччя на схід від «Південного» виросли мікрорайони «Шахтарський», «Сонячний». У 80-90 роки були забудовані мікрорайони «Лазурний» та «Гірник». За переписом 1989 року населення Красноармійська складало 154,9 тисяч мешканців. З початку нового століття підприємства міста подолали затяжну кризу й упевнено нарощували темпи виробництва. У межах Красноармійська, який включає місто Родинське й смт. Шевченко, діє три потужні вугільні підприємства: ПАО ШУ «Покровське», ДП ш. «Краснолиманська» й ш. «Родинська». Не втратив свого важливого значення залізничний вузол Красноармійськ. Переобладнано залізничне полотно, реконструйовано залізничний вокзал, модернізовані локомотивне та вагонне депо.
Згідно постанови Верховної Ради України «Про перейменування деяких населених пунктів» від 12.05.2016 р. № 1353-VIII відповідно закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» місто Красноармійськ було перейменовано в місто Покровськ, також відбулося перейменування вулиць.
Cьогодні м. Покровськ залишається крупним промисловим, транспортним і культурним центром Донеччини.
Pokrovsk territorial community
